Війна є зовсім незрозумілим явищем для психіки. Це великий стрес, тому недивно, що діти відчувають тривогу та фрустрацію. Тому для частини дітей цей досвід не минає безслідно: вони переживають посттравматичний стресовий розлад, депресію, тривогу, труднощі з поведінкою.
У всіх нас війна забрала відчуття безпеки та стабільності. Втім, ми, дорослі, маємо слова та методи, як давати собі раду. Спроби куратора допомогти та поговорити із студентами, виразити їм свій досвід, і, можливо, не лише через слово. Тут на допомогу приходить мистецтво. Вислухати студента, задати уточнюючі запитання, допомогти проговорити, що вона відчуває, підтвердити, що такі відчуття – це нормально. Ось, що вони говорять:
- «Я зустрів війну у себе в квартирі о 4 ранку, 22 лютого, по телевізору сказали, що почалася війна, ми вирішили з сім’єю їхати в село. Приїхали туди, і туди ж приїхала родина моєї тітки. Через день у нас в селі почали облаштовувати точки де можна б було стріляти с автомату. Мій дядя був військовим тому я пішов з ним допомагати будувати їх. Потім я з ним ще ходив на патрулювання території, у нас не було зброї, тому ми брали сокиру і ходили. Так і пройшли перші 5-6 днів як я зустрів війну…»
- «Як тільки я проснувся, я чув як вся сім’я переполошена бігала по дому, не знаючи що і як робити. Я тоді дуже скептично віднісся до того факту, що розпочались якісь події, як завжди “То далеко” і “То не в нас”. Але була дорога мені людина, з якою ми спілкувались через інтернет, вона живе в Миколаєві. Вона була в істериці, в неї була панічна атака і вона не попадаючи по буквам, виказувала свої почуття. От тоді я зрозумів: що все серйозно. Можливо, саме через це, я сприймаю війну як підтримку тих, хто від неї постраждав.»
- «Сиділа вдома, допомагала з батьками територіальній обороні: готували їм їсти, закуповували продукти, виготовляли коктейлі Молотова.»
- «Я прокинувся. Подивився в телефон і там написали не йти в школу. Потім були новини, де почали говорити про напад кацапів. Я звернув на це увагу, але не дуже переймався цим. Потім я поміняв свою думку, бо кацапи то гній. Перший рік я боявся, я був стурбований, але з часом це стало ніби рутиною. Я відволікав себе всім, чим можна. Безумовно, я не можу, навіть, уявити як живуть люди, які біля лінії фронту. Під час війни я багато чого зрозумів, аголовне зрозумів, що треба жити поки є можливість. Жити тут і зараз, бо ніхто не знає що буде завтра.»
Війна вже трапилася, і тому дати їй місце в думках та історії дітей важливо..
Сологуб Марія, куратор групи П-22
Циклова комісія гуманітарних та суспільних дисциплін
