м. Житомир, вул. Покровська, 96

Як відомо, Житомирський агротехнічний коледж має славне минуле, великі здобутки, його більш як 90-літня історія вписана золотими літерами у книгу буття нашого краю.

З його стін у широку дорогу життя вийшло чимало майбутніх майстрів своєї справи – механіків-інженерів,  бухгалтерів, агрономів, економістів, програмістів, які своїми трудовими справами  стали відомими й шанованими людьми, а значить, і гордістю нашого коледжу. Саме до таких шанованих, але, можливо, маловідомих широкому людьми, а значить, і гордістю нашого коледжу.

Саме до таких шанованих, але, можливо, маловідомих широкому студентському загалу  належить і Михайло Данилович Клименко, поет, журналіст, громадський діяч,  який з 1946 по 1949 роки  навчався у Крошенському сільськогосподарському технікумі (так тоді іменувався наш навчальний заклад).  Після закінчення технікуму він працює садоводом у рідному селі Левкові. Праця на землі, любов до природи стали джерелом його натхнення.

У садах Левкова, а може, ще й у студентські роки,  була задумана і написана ним  перша книжка поезій  «Сині очі весни», яка побачила світ 1956 року. Часто проходжу алеєю, що веде від гуртожитків коледжу до навчальних корпусів, і знову для  себе зауважую: це ж улюблена алея Михайла Клименка!

У 1957 – 1959 роках Михайло Данилович  навчався у Москві на вищих літературних курсах. Згодом вийшли друком його збірки поезій: «Далі голубині» (1959), «Людям радію» (1962), «Розвидень серця» (1971), «Алмазна грань» (1976), «Чорнозем» (1977), «Поезії» (1982).

Багато енергії віддав Клименко і журналістиці, працюючи в редакції «Радянська Житомирщина». Він лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка та обласної премії ім. Миколи Шпака. Так що ми, вдячні нащадки, глибоко цінуємо той факт, що у нашій альма-матер  навчалася людина з чистою совістю, з голубиною душею,  митець, який вніс у поезію образ саду, символ квітучого Полісся. Головними образами його поезій є звичайні, прості люди. Образ матері у Клименка асоціюється з важкою долею матері України.

Тобі не дарували, мамо, квіти
Ні в жодне свято на твоїм віку,
Ніхто не знав тебе, не возвеличив,
Коли ростила дочок і синів.
Твій удовиний біль і досі кличе
Мене в далекі, повні горя дні.
Жила собі, варила, прала постіль
У клопотах, яким нема ціни,
І замінила батька у колгоспі
В роки суворі – вже після війни.
Ти віддала з комори до зернини
Убоге збіжжя в першу ту весну,
Але раділа ти оцьому світу
І ткала нитку доленьки тонку.
Щоб уродила нива спільна сину
І хліб святий, і пісню голосну.
Сама ж ти скромно, тихо, непомітно
Коротку вельми стежечку пройшла,
Вже внуками вона рясніє – квітне –
До цього щастя ти не дожила.
У пам’яті моїй твій образ, мамо,
Як найдорожче що в житті я мав.
Не розповісти жодними словами
Про тебе, рідна, скільки б не співав.

Валентин Болеславович Грабовський згадував: «Три речі умів вибирати мій друг Михайло Клименко: квіти, друзів і книги. Здавалося, квіти самі горнулися до поета: вдома на підвіконні, на робочому столі, на шафах, на підлозі – усюди щедро буяли вазони і букети квітів у різні пори року.

Природа була колискою його таланту, і щороку рано напровесні він підбивав мене залишити робочий кабінет у редакції і втекти до лісу, туди, де першими прокидаються проліски. І щороку повертався з цих походів окриленим, помолоділим, оновленим».

Я викрадаю цвіт із пралісу –
І проліски, і синій ряст,
Несу в тролейбус, повен галасу,
І примовкає місто враз.
Люд задивився зачудовано
На сонця теплий фіолет.
Стоять мости недобудовані,
І крани припиняють лет;
Адже такої ж бо граційності
Не буде в каменю повік…
Беру я у природи цінності,
Гублю дарам, як будням, лік.
І жайворон озвавсь над вежами,
Й почувся дятла перестук.
З тобою, друже, ми належимо
Весні – жагою дужих рук!

Михайло Клименко пішов із життя 5 лютого 1998 року. Лишилися його книги, а з ними залишився він. Лишилася пам’ять.. «Беру до рук його книги, і мені здається, що він починає розмовляти зі мною. Бачити його лагідну і теплу посмішку, тихий поліський голос. Він був відкритий і щедрий, як світ. Ось він стоїть перед очима – середнього зросту, з яблуневими білими пелюстками. Він був у житті добрим, розважливим, терпеливим, ніжним і красивим, – таким, як його поезія, як поліська природа», – так писав про нього поет Анатолій Луценко.

Цього року Михайлові Клименку виповнилося б 95. Тому ми знову будемо звертатися до його поезій, відкривати нове в образі митця,  вшановувати пам’ять, щоб і самим духовно доростати до Нього. Настановою для нас можуть бути слова поета:

Поїдеш у село своє поліське,
Пригорнишся душею там до нив,
І станеш до землі своєї близько,
Немов уперше стежку ту відкрив.
І доростеш до колоса густого,
І найвірніших друзів ти знайдеш,
Щоб рідно повела тебе дорога
У переджнивну щедру безбереж.
І все, що притупилося у буднях,
Пробудиться, у долі оживе
І поведе окрилено в майбутнє,
Благословить на діяння нове.
І радо будеш ранки зустрічати
І до села вертати знов і знов.
Тож вірність полю, друже,
Став на чати,
Щоб не зачахла у тобі любов!

Фрагмент літературного вечора, присвяченого М.Д. Клименкові.

Фрагмент літературного вечора, присвяченого М.Д. Клименкові.

Викладач Семенюк В.М.