Поезія – це сповідь і молитва
Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..

Ці слова відомого українського поета, Великого Кобзаря нині є актуальними, як ніколи. Сьогодні українське слово – скарб, зброя, душа.

22 грудня відбулося об’єднане засідання літературних гуртків «Майстерня живого слова» та «Краєзнавець» на тему: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».

Студенти ділилися своїми роздумами про поезію, адже вона прикрашає життя людини, робить його яскравим та змістовним. Поезія передає настрій і почуття самого автора. Читаючи, ми ніби подорожуємо в інший світ, забуваємо про все  погане, а натомість отримуємо багато нових відчуттів і переживань.

Розуміти мову поезії – це праця. Саме поезія дозволяє насолоджуватись словом, народжує сильні, проникливі слова, які мають особливу енергію, підкорюють нашу уяву і ваблять за собою.

Своїми поезіями поділилися учасники мовно-літературних гуртків.

Вони прийшли до нас, на наші землі,
Розбили наші мрії та зусилля.
Сказали здались, бо вже тут поросли, як бур’яни,
І більше не дадуть нам жити.
Вони прорахували  все, але забули лиш одне – Жагу простих людей прожити все життя у мирі
На своїй землі та виростити ще майбутні покоління.
Вони прийшли до нас у дім,
Розбили наше серце та понівечили
І без того вже важкі думки,
Що так хотіли вирватись назовні.
Але пройшла лише година,
Як всі одразу піднялись з колін
І стали рівно в стрій.
Чоловіки й жінки зі зброєю в руках
Проводять вбивць до пекла,
А діти моляться ночами, щоб тільки всі були живі.
Їх мрія зараз не нові ляльки чи іграшки круті,
А щоб батько й матір повернулися з війни.
Щоб сонце нам світило, як раніше,
А на вулицях сяяли вогники рясні.
Щоб вдень не вили нам сирени,
А вночі ми чули дзвінкий сміх,
А не тяжкі ридання в бомбосховищах міських.
Щоб всі посміхались в день щасливий
І гучно-гучно закричали:
“МИ ВСЕ Ж ТАКИ ПЕРЕМОГЛИ!”

Юлія Крижанівська, М-21


У неї ніч була темніша,
І день неначе був тьмяніший
А за вікном і дощ, і град,
І часто сльози на очах.
А погляд гострий, наче промінь,
І посмішка така ясна…
Перо затиснувши в долоні
,
Писала віршика вона.
І рух за рухом, ряд за рядом
Вливалась в ті слова душа.
І з кожним словом, з кожним складом
Тверділа Лесина рука.
Мінялись дні, і пори року,
А час не лікував ніяк
Та не здалася, крок за кроком
До мрій піднявсь її літак.

Ксенія Самчик, Пт-21


Вона ночами стримувала сльози
Посміхаючись біді на самоті,
І вірила, роблячи супротив,
Стане сильнішою в житті.
У хвороби хвилях потопала,
Мріючи про майбуття.
З безодні знову  виринала,
Хапаючись за мить життя.
Писала вірші про весняну радість,
І про незвідані світи.
Хотілось вірити в реальність,
Адже всі мріяли туди дійти.
А Леся мріяла  про місце,
Де зможе тихо відпочить,
Де зможе щастя пригадати,
Не пропустить важливу   мить.
І хтось сказав би: схаменися,
Зустрінь вже доленьку свою.
Вона ж цій долі не здалася
І творчо виграла в бою!

****

Франко назвав її “мужчиною в літературі“.
Бо знав, що лиш вона і більш ніхто.
Такої сили дасть нашій культурі
І ніжності відсотків сто.
Хто із любовю скаже про луги, поля,
Де так чарівно жайворонок пісню гра,
Про нашу землю, небо, гори і річки,
Знайдеш у віршах Лесі Українки.
І знову починається сторінка,
Здавалося б, безмежного життя,
Де тільки він є і вона…
Мрія збулася? Так!
Вона щаслива, але не з тим,
Кого так довго в серці маскувала,
Кому вірші писала, кого у сні стрічала
Бо так кохала!

Крижанівська Юлія, М-21


Терпи моя ніжна, терпи,
Терпи крізь сльози свої,
Крізь крик своєї душі
Вигадуй рядки ті ясні.
Написані пізно, вночі,
Із думкою на самоті
З надією в серці, і болем у тілі
Робила вона ті кроки несмілі.
Трималася міцно, нас прикладом вчила
Гідними бути – вона це уміла.
Зростіть же зі сліз її міцність і силу,
Яка ворогів покладе у могилу!

Радченко Анна, М-21

ЦК філологічних дисциплін