Українці – нація нескорених, сильних духом, гідних, вільних нащадків славного козацького роду.Саме козацтву належить особливе місце в історії України та в історичній пам’яті українського народу. Саме воно було тією силою, яка активно впливала на історію України XVII – XVIII ст.
Згідно з Указом Президента України №455/2023 від 28 липня 2023 року, День Українського козацтва тепер відзначається 1 жовтня.
Зародження і формування української народності відбулося в XII-XV ст. на основі південно-західної частини східнослов’янського населення, яке входило раніше до складу Київської Русі (IX-XII ст.). Починаючи з XIII століття українці зазнали угорського, литовського, польського та молдавського завоювань. З кінця XV століття почалися набіги татарських ханів, що затвердилися в Північному Причорномор’ї, які супроводжувалися масовим полоном і викраденням українців.
У XVI-XVII ст. в ході боротьби з іноземними завойовниками українська народність істотно консолідувалася. Найважливішу роль зіграло при цьому виникнення особливих військових формувань – козацтва (XV століття), яке створило державу (XVI століття) зі своєрідним республіканським ладом – Запорізьку Січ, яка стала політичним оплотом українців.
Протягом свого понад двохсотрічного існування запорозькі козаки поступово змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську й Нову. Оскільки всі вони розміщувалися за порогами, то й Січ отримала назву Запорозька. А козаків ще називали запорожцями, тобто тими, хто проживає за порогами. Дніпрові пороги вважалися символічним рубежем між життям громадським і життям лицарським. «Не переступивши поріг, у хату не зайдеш. Не подолавши дніпрових порогів, запорожцем не станеш» – повторювали козацькі діди. Є думка, що у запорозькі козаки приймали всіх, хто приходив на Січ і вмів перехреститися. Проте, це не так. Щоб стати справжнім козаком, слід було пройти нелегку школу навчання і суворі випробування, які витримували не всі. Тому новачок, незалежно од віку, приймався спочатку в «молодики». Молодик сім років проходив вишкіл у лицарській школі козацької молоді: учився військовій справі та верховій їзді, розвивав силу і спритність. Існувало на Січі правило: «Молодики повинні були Богові добре молитися, на коні «реп’яхом» сидіти, шаблею відбиватися, списом добре колоти і з рушниці влучно стріляти». Які ж це були випробування? Спочатку молодик мав з’їсти сильно наперченого борщу і випити кварту горілки. Опісля пройти по колоді, перекинутій між скелями на березі Дніпра, й не впасти у воду. Наступне випробування – подолати всі пороги пливучи човном знизу вгору по Днищу. На завершення молодик, осідлавши необ’їждженого коня задом наперед, без сідла й вуздечки мав проскакати по степу й благополучно вернутися. Перевіряли новачка й на такі якості, як кмітливість, товариськість, уміння не розгубитися в складних ситуаціях. Після успішного випробування відбувалася урочиста посвята молодика в козаки – так звані пострижини та перше гоління. Пострижини– важливе й урочисте дійство. Вони символізували введення хлопця в родове коло козацького братства. Молодикові стригли голову, залишаючи на тім’ї невеличку чуприну, яка з часом мала перетворитися на «оселедця». Стриг новачка «пострижений батько» – випробуваний у боях запорожець. Після цього він вважався опікуном «постриженого сина». Він же давав хлопцеві нове козацьке ім’я. Зробивши козацьку зачіску, «пострижений батько» починав голити «постриженого сина». При першому голінні брили тільки бороду, а вуса, як ознаку козацької гідності, залишали. Коли закінчувалося це дійство, молодик підходив до великої діжі з водою, занурював голову і тримався так, поки вистачить повітря в легенях. Під схвальні вигуки товариства, йому давали втертися лопушинням. Потім отаман покривав голову молодикові шапкою. Козаки наслідували стародавній звичай предків, що ходити з непокритою головою можна лише на похороні та біля церкви. Переступаючи поріг, також треба скинути шапку. Далі новоявлений козак отримував з рук свого вчителя шаблю. Для новака розпочиналося справжнє козацьке життя. А щоб підкреслити чоловічі якості хлопчика чи юнака, говорять, що «з нього буде добрий козак». Прагнучи зберегти набуте під час існування козацтва, народ створив прислів’я «Козацькому роду нема переводу». А ще козаки вважали Покрову своєю покровителькою і молилися їй перед битвами. Вони вірили, що Богородиця захищає їх від ворогів.
Запорізька січ…Козаччина…Найлегендарніше минуле українського народу, його святиня… Синонім свободи, людської й національної гідності, талановитості. Через століття вчувається шелест козацьких знамен, брязкіт козацької зброї, стогін української землі від копит ординців, плач невільників і бій, як блискавка, як межа між життям і смертю. І постає в уяві образ сильних, мужніх і сміливих героїв, захисників рідної землі, православної віри.
Віримо в Перемогу та славних нащадків воїнів-козаків!!!
Козацький дух моєї країни
Кожній людині ми повернем!
Знають у світі, що ми з України!
Горді й вільні, ми – Made іn Ukraіne!
Пишаюся тим, що я – Українець,
Нащадок великих батьків козаків,
Лунає гопак, підемо у танець,
Навіть в неволі співали пісні!
Пишаюся тим, що я – Українка,
Нащадки мої – найгарніші жінки,
Мати співала про долю, рідненька,
Про те, як у бій пішли козаки.
Гордо кажу, що я з України!
Давно всім відома країна моя!
Всі ми є діти рідної неньки,
Лунає розмова, як спів солов’я!
Наша країна гарна, квітуча,
Є гори і море й родючі поля,
Очі дівочі і усмішка дитяча,
Україна найкраща, це моя земля!
Світлана Додурич
Циклова комісія гуманітарних та суспільних дисциплін
